Мова та двомовність, деякі аспекти психології

Мова — система звукових і графічних знаків, що виникла на певному рівні розвитку людства, розвивається і має соціальне призначення; правила мови нормалізують використання знаків та їх функціонування як засобів людського спілкування. Мова — це найважливіший засіб спілкування і пізнання.

Мова і її функції

Мова — найвагоміше надбання кожної окремої людини і найбільша суспільна цінність. Мова — явище водночас індивідуальне й соціальне: вона обслуговує і кожну окрему людину, й усе суспільство. Основні її функції — оформлення думок (мислити, творити) і міжлюдське спілкування (комунікативна функція). Мова однаково спрямована як у внутрішній, психічний, так і в зовнішній, соціальний світ людини. Завдяки цьому вона виконує визначальні особистісні і суспільні функції.

Українська мова

Украї́нська мо́ва (МФА: [ukrɑˈjɪnʲsʲkɑ ˈmɔwɑ], історичні назви — ру́ська, руси́нська — національна мова українців. Належить до слов’янської групи індоєвропейської мовної сім’ї. Число мовців — близько 45 млн., більшість яких живе в Україні. Є державною мовою в Україні, офіційною мовою Придністров’я. Поширена також у Білорусі, Молдові, Польщі, Росії, Румунії, Словаччині, Казахстані, Аргентині, Бразилії, Великій Британії, Канаді, США та інших країнах, де мешкають українці. Українською мовою в світі послуговуються від 41 до 45 млн. осіб, вона є другою чи третьою слов’янською мовою за кількістю мовців (після мови московитів та, можливо, польської) та входить до третього десятка найпоширеніших мов світу.
Існує гіпотеза, що слова наші пра­пращури творили як казку, пісню, тобто на основі своїх асоціацій. Тому в кожному слові є прихований символізм. Вважається, що слово “калина”, яскраво-червона та вказує на жар, походить від дієслова «калити».
Крім того, на своєрідність системи мислення кожного народу вказує структура його мови. Історики мови вважають, що перші речення містили лише одне слово. Ставлення до предметів і явищ проглядає у тому, хто як формує думку. «Я був народжений», — скаже англієць, а українцю природніше сказати: «Я народився». У тому, які асоціації викликає те чи інше слово, які слова можна поставити поруч (згадаймо хрестоматійний приклад: в українській мові «дружина» асоціюється зі словом «друг», а в російській «жена» — з народженням), проглядає народна традиція, ставлення предків до того чи іншого явища.

Вивчення мов чи двомовність

Якщо кожна мова представляє собою певну картину світу, то чи не краще досконало знати багато мов? Як сказав колись Гете, «скільки мов ти знаєш — стільки разів ти людина». Це справді так, якщо йдеться про вивчення іноземних мов як можливих систем. Проте якщо людина постійно живе в середовищі двох мов чи має «дві рідні мови», це позначається негативно на її психіці та інтелектуальному розвитку. Мови конфліктують між собою. А людина витрачає вдвічі більше часу на засвоєння лексики обох «рідних мов», тож у результаті має менший словниковий запас. Український філолог Олександр Потебня вважав, що в жодному випадку не варто дітей з пелюшок навчати іноземній мові. «Так із дітей з «порядними» здібностями робляться напів ідіоти, живі пам’ятники безглуздя і душевного холопства батьків» — емоційно пояснював він.

Конфлікти

В глибинах мови відбивається й уся історія духовного життя народу. Мова є найважливішим, найбагатшим і найміцнішим зв’язком, що з’єднує покоління минуле з сучасним в одне велике історично живе ціле.
Насправді мовну війну започаткувала поразка українців у перших визвольних змаганнях ще триста п’ятдесят років тому. Російська імперія лишала підкореним народам, особливо братам слов’янам, небагато шансів для збереження своєї національної ідентичності. Вони мали розчинитись у “російському морі”.
Конфліктність нинішніх мовних проблем України корениться в деформаціях її мовної ситуації, успадкованих від колоніального минулого. Російській мові вдалося витіснити і замінити українську на значній території її поширення у головній функції, яку виконує мова, — функції засобу спілкування між людьми. Ситуація, за якої нерідна мова претендує на роль, адекватну ролі рідної, неприродна і руйнівна. У таких обставинах взаємини двох мов визначають не гармонійне співіснування і взаємодія, а конфлікт і боротьба, яка триватиме доти, доки на цій території не переможе одна з них.
Геніальна поетеса, гордість української нації Ліна Костенко сказала: “Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову”. Звідси випливає, що тим, у кого відібрало мову, і тим, хто хоче цю мову відібрати у свого ж народу, нічого робити в нашій політиці. І не потрібно на кожному кроці говорити про патріотизм, не усвідомивши, що велика нація повинна мати єдину державну мову – мову свого народу, а її представники, дай Бог, нехай володіють і десятками мов.

З нашою загальною двомовністю пов’язане і таке цікаве психологічне явище як мовна стійкість. Переважна більшість навіть україномовних громадян, якщо до них звертаються російською, відповідають також російською. А якщо до двох мовців, що говорять українською, долучається російськомовний, вони також найчастіше переходять на російську. Ось такий мовний конформізм. Тож постійно говорити українською, проявляти мовну стійкість в атмосфері російськомовного спілкування означає постійно протиставляти себе оточенню. А це потребує певних вольових зусиль і нерідко викликає почуття душевного дискомфорту. Навряд чи така ситуація, навіть з суто психологічного погляду, є нормальною.

Знання мов, безперечно, збагачує людину. Але масовий, тотальний білінгвізм в країні, на думку вчених, неминуче веде до витіснення однієї мови іншою, асиміляції і руйнування національної самобутності. Невже чогось подібного прагнуть українці?

 

Двомовність: деякі психологічні аспекти.

Коментувати у Facebook